Давай поб’ємось об заклад на … кохання?

Анотація

Що робити, якщо тобі на голову звалюється то найсвітліше і прекрасне почуття, про яке ти стільки років мріяла?  Тільки ось він – відомий і шанований бізнесмен, а ти все життя вважаєш себе гидким каченям, пережила кілька невдалих відносин і не віриш в те, що Він може звернути на тебе увагу.  Тільки ось, здавалося б, забута дитяча витівка, може зіграти в твоїй долі вирішальну роль …

Пролог

– Арінко, а давай одружемося! – промовив Тьомка, коли ми закінчили майструвати замок з піску. Чорнявий хлопчинка шості років дуже серйозно подивився на мене своїми зеленими оченятами.

– Дурний! – вигукнула я, розсміявшись. Й вже хотіла тікати.

– Зачекай!  – він схопив мене за руку, – давай побємося об заклад…

– На що? – здивувалася я. – Я не хочу заміж! Не хочу! Не хочу! – я почала скакати навколо нашого замку.

– На кохання! – промовив він. – Я буду великий та сильний, та в мене буде такий саме замок, тільки справжний. Й ти мене покохаєш тоді! – він зігнув руку у ліктях, показуючи мускули.

– Я якщо ні? – не відставала я.

–  Ось побачиш, так й буде! – він посміхнувся й побіг до інших хлопчиків, залишивши мене наодинці зі своїми думками…

Ця історія трапилася зі мною так давно, що я встигла благополучно її забути – така вже особливість нашої пам’яті – дитячі роки згодом стираються, забуваються навіть яскраві моменти, залишаючи замість себе лише туман, смутні образи і уривки спогадів, які не складаються в єдине ціле.

Взагалі в дитинстві все сприймається інакше.  Іноді навіть занадто серйозно, але, тим не менш, з часом все забувається, і цей період життя ти потім згадуєш як найяскравіший, радісний, безтурботний і навіть щасливий…

– Всі ми родом з дитинства, – не пам’ятаю, хто сказав цю мудру  фразу, але він, безумовно, має рацію.  Адже все, що відбувається з нами в перші роки життя, робить нас тими, хто ми є.  Все, що ми вбираємо в себе, формує нашу свідомість і наше життя.  Але про все по порядку.

***

Все своє свідоме життя я страждала від низької самооцінки, хоча усі навколо мене протягом останніх років неодноразово намагалися запевнити мене що це не так. Багато хто вважав мене гарною, успішною, освіченою дівчиною.  Може, в чомусь навіть заздрили.  Ну а я зовсім не бачила в своїх досягненнях чогось надприродного. Я йшла вперед, спотикаючись та падаючи, але завжди знаходила в собі сили знову піднятися, й навіть почати спочатку, якщо було необхідно.

Вже більше трьох років я працювала в невеликій туристичній фірмі в Києві керівником відділу продажів, мала досить широку клієнтську базу, цікавих знайомих, масу можливостей.  Я побувала на промо-турах майже по всій Європі, в Єгипті й Туреччині, мріяла побачити Південну Америку та Австралію.

Проте в особистому житті була суцільна хмара – чоловіки не поспішали заводити зі мною стосунки.  Виною всьому були всі ті ж комплекси, цькування у школі, недовіра до чоловіків, яка з’явилася після кількох невдалих відносин: кожен розрив я важко переживала і практично наново збирала себе по шматочках, змушуючи жити далі, вірячи в те, що є світло в кінці тунелю, але його все не було…  Я заборонила собі думати про кохання, про те, що взагалі колись зможу бути щасливою дружною, мати дітей.  Я замкнула серце на ключ й викинула його в море.  Вечорами я читала жіночі романи, заливаючись сльозами, слухала ліричні пісні і знову картала себе за те, що, напевно, я сама винна в тому, що всі чоловіки кидали мене, вибираючи довгоногих білявок у міні-спідницях.

Я ж була не такою – невисокого зросту, повненькою, з коротким волоссям каштанового кольору і виразними зеленими очима. Я завжди носила джинси, футболки та кросівки. Ненавиділа підбори, спідниці та плаття. Я не бачила в собі нічого надприродного – звичайна зовнішність, звичайні турботи. Я повністю віддала себе роботі. Сподіваючись, що хоч робота з людьми та подорожі допоможуть відволіктися від сумних думок й подарують мені якщо не впевненість в собі, то хоча б радість від того, що люди йдуть з нашого офісу щасливими…

***

Пролетів в круговерті черговий гарячий сезон відпусток, закінчилась  виснажлива спека.  Настав жовтень – благодатна пора, коли вже можна зітхнути трохи вільніше – і клієнтів стає менше, і на вулиці вже немає суєти, відступає літня спека, віддаючи права прохолодній золотій осені.

– Аріна, зайди до мене негайно!  – заглянув до нас у кабінет шеф й тут же зачинив двері.  Він був у поганому настрої, і це мене лякало.  Що ж я наробила, що мене викликали на килим?

– Хай щастить!  – шепнула Оксана, моя помічниця.

– Дякую!  – кивнула я та вийшла в коридор.  По дорозі в кабінет шефа я встигла накрутити себе до межі, згадуючи всі останні угоди, продані тури, і навіть дати, коли я останній раз брала відпустку, лікарняний і відгули.  Що стосується останніх, то я взагалі не пам’ятала, щоб просто так відпрошувалася, на лікарняному була в акурат під Новий рік, коли впала з моторошною ангіною і не могла говорити більше тижня взагалі, і всі свята провела в лікарні. А відпустку … Відпустку я брала рік тому і то всього на тиждень.  Я глибоко зітхнула і обережно постукала в двері кабінету.

– Заходьте!  – відгукнувся шеф.

– Федір Миколайович, можна?

– Проходь, Аріна!  – кивнув він і, вказавши на крісло навпроти свого столу, додав, – сідай.

– Дякую, – кивнула у відповідь.

– Аріна, у нас надзвичайна ситуація!  Це катастрофа, розумієш?!  – він подивився на мене поверх окулярів.

– Що трапилося?  Я не розумію, про що ви говорите, – несміливо промовила я.

Шеф був схвильований.  На його лобі виступили крапельки поту, червоне обличчя, скуйовджене волосся – все говорило про те, що ситуація вийшла з-під контролю.

– Авіа-тур до Греції по системі «все включено», виліт якого вже завтра, зривається…

– «Сонячне Середземномор’я»?  – уточнила я.

– Він самий, – слабким голосом промовив він.

– Але чому?  – я не розуміла причини. – Група набрана ще місяць тому, все розпродано, квитки на літак викуплені, візи всім, у кого немає біометрії, я оформила, готель забронювала й рахунки сплатила… – Я не бачила причини скасування.  Жодної.

– Гід … Віталій, він повинен був летіти в супроводі.  Але… Сьогодні вночі його забрала «швидка», підозра на гострий апендицит… І замінити його нікому!  Всі зайняті!  Ти розумієш, що це катастрофа?!

– Федір Миколайович, заспокойтеся, будь ласка! – Я встала і налила з кулера склянку води, принесла йому.  – Будь ласка, випийте і давайте спокійно поміркуємо.  Не може не бути виходу.

Він залпом осушив стакан і з гуркотом поставив його на стіл:

– Але його немає!  Немає! Аріна!  Що мені робити?!

– Федір Миколайович, давайте поміркуємо ще раз, що можна зробити, – я знову спробувала заспокоїти шефа.

Чи не вперше у нас подібні форс-мажори, бувало й гірше, але нашого директора кожен раз охоплювала паніка, і він просто не міг нормально розмірковувати в такі моменти, незважаючи на весь свій досвід, знання і солідний вік – нещодавно ми відзначили його п’ятдесятирічний ювілей.

– Давай.  Твої пропозиції, – зітхнув він.

– Звернутися в інші агентства, може, хтось виручить, – запропонувала я.

– Марно, я вже дзвонив.  З самого ранку.  Оксамитовий сезон, як ніяк.

– Добре, тобто погано, – тут же відповіла я.  – А якщо відправити їх так, а на місці групу зустріне місцевий гід, я домовлюся…

– Ні.  Не підходить! – гучно промовив він. –  За такою системою працюють всі.  Наш ексклюзив саме в тому, що групу повністю веде наш співробітник.  І як на зло всі зайняті на своїх програмах.  Що робити, Аріна? Що? Ми не можемо втратити цей тур, це сильно вдарить по нашій репутації та по бюджету…

– Давайте, я полечу?  – запропонувала я несміливо.

– Ти?  – здивувався шеф.

– Ну так.  Документи у мене є, авіаквиток лише оформлю на своє ім’я. В Греції я була неодноразово, і цей маршрут знаю досить добре.

– Аріна!  Ти – наша рятівниця!  Дякуємо!  – шеф засяяв.  – Я навіть не подумав про це!  Старий дурень!  – він стукнув себе по лобу долонею.

– Не кажіть так, Федір Миколайович.  Ви ж знаєте, що я завжди готова виручити, в будь-якій ситуації.

– Забув, уявляєш?  Забув, що у нас є ти – найцінніший співробітник «Імперії подорожей».  Значить – домовилися.  Іди, готуй все, що потрібно: документи, списки, ну, ти сама краще знаєш.  І потім негайно додому – збиратися у подорож.  І чекаю повного звіту з цього туру! Там непроста група, наскільки мені відомо.

– Я не підведу!  – посміхнулася я. – Усі групи непрості.

З кабінету в вискочила сповнена енергії. Я давно мріяла поїхати в тур, як гід, у супроводі. Перші роки я працювала саме гідом, добре знала, що то за робота. Я швидко відмінила бронь на квиток Віталика, забронювала ще один вже на своє ім’я,  перевірила підготовлені документи, роздала указівки дівчатам, які з заздрістю  слідкували за моїми діями, та щаслива побігла додому.

***

Іноді мрії збуваються дуже несподіваним чином. Я завжди дивувалася: як їм це вдається?

Греція… Вона завжди зачаровувала та притягувала мене. Її колорит, старовинні будівлі та площі, її природа – все це надихало та дарувало мені надзвичайні емоції. Ось і зараз з ілюмінатора літака я захоплювалася краєвидами та з нетерпінням чекала на посадку – щоб прогулятися вуличками Афін, вдихнути середземноморське повітря.

Група наша була невеликою – усього п’ятнадцять осіб, та всі сиділи поруч. Вони розпитували мене про майбутню подорож, а я захопливо  розповідала все цікаве про місця, що на нас чекають. Ми дуже швидко всі перезнайомилися та подружилися, незважаючи на те, що всі мої туристи – чоловіки та жінки – з категорії «ВІП». Серед них були відомі бізнесмени, зокрема власники мережевих бутиків, готелів та ресторанів. Але зараз вони всі на деякий час забули про своє високе становище, одягли звичайні шорти та футболки замість білої сорочки, чорних брюк та краватки. Їх настрій був на висоті, вони посміхалися – причин хвилюватися в мене поки що не було. Тим паче, що більшість подорожувала парами. Але були й одинокі чоловіки та жінки.

– Аріна, – звернувся до мене Артем. Він сидів праворуч від мене – високий молодий хлопчина з дуже виразними зеленими очима та короткою стрижкою типу «їжак-». Очі, чомусь, одразу мені запам’яталися – було в них щось надзвичайне, – а яка в нас сьогодні програма?

– В аеропорту нас зустріне автобус та привезе до готелю, де вже замовлено обід, потім екскурсія по Афінам та ввечері вільний час в місті.

– О, то це круто! Аріно, а по Греції також ви нас супроводжувати будете? – знову спитав він.

– Звичайно я. Тільки в музеях свої гіди.

– Зрозуміло, я вже не можу дочекатися! Так давно хотів побачити Грецію, та все якось не складалося…

– Мрії здійснюються. Завжди, – спробувала запевнити його я.

– Так, звісно, – погодився він та посміхнувся.

Оголосили про посадку. Ще декілька хвилин, й наш літак вже в Греції.

***

Сонечко яскраво сяяло з небес. Біля терміналу нас зустрів комфортабельний білий автобус з логотипом нашого агентства.

– Ради вітати в Греції! – посміхнувся нам водій Олексій.

– Дякуємо, – відповіла я. – Аріна. Я гід цієї групи, – простягнула йому руку.

– Рад особистому знайомству, – він пожав мою руку. – Багато чув. Та й групи твої завжди цікаві. Прошу, займайте місця, – звернувся він до моїх туристів, які вже всі отримали багаж та вийшли з терміналу.

Дорога до готелю та поселення пройшли швидко, всі залишилися задоволені своїми номерами. Домовившись, що зустрічаємося через півгодини в ресторані готелю, ми розійшлися відпочити після перельоту.

Я розкладала речі у своєму номері, коли у двері постукали:

– Аріна, я не заважатиму? – спитав Артем.

– Ні, Артем, проходьте. Щось сталося?

– Ні, тобто так, – я помітила, що він нервував.

– Сідайте, – я вказала на крісло. – Не хвилюйтеся, зараз все виправимо. Щось трапилося?

– Дякую, але я краще так. – Він підійшов ближче, взяв мене за руку. – Це може показатися вам зухвалим, але чи можу я запросити вас на вечерю після прогулянки містом?

– Артем, – я відчула як у грудях затремтіло серце. – Це дуже несподівана пропозиція. І я на роботі. Я не можу…

– Прошу, не відповідайте зараз, поміркуйте. Ви дуже гарна та дивовижна дівчина, Аріно…

– Дякую, – тихо відповіла я.

– Не заважатиму, але чекатиму на вашу позитивну відповідь, – він щиро посміхнувся та  швидко вийшов з мого номера, зачинивши двері.

Я ж підійшла до вікна й замислися. Мене вже давно нікуди не запрошували. Робота займала багато часу та сили. Але чи не про це я мріяла? Чи не цього я хотіла? Так. Сто разів так! Так чого тоді соромитися? Я вже давно не дівчина-підліток! Та й у вільний час після основної програми я могла робити те, що хочу. Та й Артем мені також сподобався – дуже привабливий чоловік.

***

Обід та екскурсія пройшли в напруженні.

Я нервувала та постійно ловила на себе погляди Артема. Проте я змогла зосередитися на провести найцікавішу екскурсію Афінами.

Артем увесь час був поруч, робив фото, але не дозволяв собі нічого зайвого, нічого не питав, але його посмішка не давала мені спокою. Серце тремтіло у грудях, а моя свідомість вже гуляла разом з ним вечірнім містом. Що зі мною коється? Й невже такий привабливий чоловік насправді міг зацікавитися такою сірою мишкою, як я?

Нарешті ми повернулися в готель. Сьогодні більше не було заплановано екскурсій. Я розповіла де можна поїсти та що подивитися самостійно у вільний час, й мої туристи розійшлися хто куди. Посеред парку був невеличкий фонтан – білосніжна трьох ярусна чаша. Біля нього я й зупинилася, спостерігаючи як потоки води підіймаються вверх та знов падають у чашу, розтикаючись невеличкими хвильками.

– Аріно, вибачте, я не заважатиму? – Артем підійшов та несміливо обійняв мене за плечі, від чого я затремтіла.

– Ні, – тільки й змогла вимовити я.

– Дякую, – тихо відповів він, не прибираючи руки, а я вперше за довгий час відчула ніжність та турботу. Чомусь хотілось стояти так якомога довше. – Я прийшов… – почав він, але я несподівано обернулась, щоб зазирнути йому в очі, та одразу потонула в цьому глибокому вирі.

– Так, – тихо відповіла я. – Я згодна.

– Дякую, – так само тихо відповів він, – я вже замовив столик у затишному кафе. Ходімо?

– Звісно, – я посміхнулась.

Він взяв мене за руку та ми пішли через парк готелю.

– Аріно, а розкажіть про себе, – попросив він.

– Це складно, я навіть не знаю з чого почати.

– Почніть з самого початку. Мені все цікаво.

– Не думаю, що це дуже цікаво, адже в моєму житті не було нічого надзвичайного. Вчилась в звичайній школі, дуже любила географію та літературу. Навіть десь в сьомому класі почала ходити на курси краєзнавства. Тож коли прийшов час обирати майбутню професію – одразу вибрала туризм. И це дійсно моє життя! Захоплення та натхнення!

– Я теж люблю пригоди та манди. А ще в мене є мрія – побачити увесь світ! Щоправда, без усіляких туроператорів. Тільки не ображайся, будь ласка. Я люблю сам планувати подорожі.

– Розумію, – посміхнулася я. – Я теж мрію про всесвітню подорож. Круїз на білосніжному лайнері…

– Так, напевно, це цікаво, – погодився він.

– Дуже! Я впевнена!

– А чим ви ще цікавитеся?

– Люблю театр та ковзани. Взимку намагаюсь ходити на ковзанку щотижня. Ну й любов до книжок нікуди не ділася зі шкільної пори. Читаю майже щодня.

– Я теж люблю читати, також ходжу в театр, а ось на ковзанках не катався з дитинства…

– Ти багато втратив… Ой, вибачте. Втратили. – Поспішила виправитися я.

– Ти. Кажи мені «ти», – попросив він, трошки міцніше стиснувши мою руку.

– Дякую. Так легше спілкуватися. – Я посміхнулася. – Ковзани – це дуже весело.

– Справді? Повернуся додому, в Одесу, та одразу на ковзанку!

– Тобі сподобається! Твоя черга розповідати про себе!

– Хм, добре, – погодився він. – Я теж вчився в звичайній школі, ніколи не був відмінником, но й двійок на отримував. Нічого особливого в жодному з предметів тоді не бачив. Бешкетував, як міг. Мабуть, директор досі мої витівки пам’ятає. Все змінилося коли в одинадцятому класі нам додали курс інформатики. Тоді я зрозумів, що це – наше майбутнє. Комп’ютери, світ технологій – все це дуже скоро увійде в наше життя. Й став айтішником. Як бачиш, так й сталось. Зараз все пов’язано з комп’ютерами, кожен день, кожна година, кожна хвилина…

– Так, комп’ютери стали невід’ємною частиною нашого життя. А ще років п’ятнадцять-двадцять тому все це здавалося фантастикою.

– Колись я теж також вважав. Але зараз я можу працювати навіть на пальмі – мені потрібен тільки доступ в інтернет. А якщо серйозно, то я  маю свою фірму: ми займаємося розробкою та підтримкою сайтів для, робимо 3д-проекти та багато іншого. Працюємо по всій Україні. Нас добре знають.

– Дуже цікаво та корисно, – погодилася я. – Ти молодець.

– Дякую. А так я також люблю книги, іноді можу навіть цілий день провести із цікавою історією, особливо якщо це космічні пригоди.

– Так, я також, але це буває нечасто, на жаль.

– Розумію, – він знову посміхнувся. –  До речі, ми вже прийшли, то ж пропоную насолодитися вечерею!

Ми зупинились біля білосніжного ресторану, який по своїй формі нагадував корабель, а з літнього майданчику відкривався дивовижний краєвид на місто та Акрополь.

– Може, сядемо на вулиці? – запропонувала я. – Тут так гарно! Й дуже зручні диванчики!

– Так, згоден – погодився Артем.

Ми сіли за вільний столик та зробили замовлення.

Увесь вечір ми розмовляли, розмовляли, розмовляли. Зникли усі бар’єри, ми згадували найяскравіші моменти з життя, розкриваючись та зближаючись с кожною хвилиною. Навіть з’ясували, що виросли майже в одному й те самому районі Києва!

– Аріно, в мене є тост, – Артем підняв бокал з червоним вином, – я хочу випити за тебе. Ти незвичайна, справжня дівчина, дуже щира… Я ніколи в життя не зустрічав жінок, які вміють вражати з першого погляду.

– Дякую, – сором’язливо відповіла я.

– Не треба соромитися, – він помітив, що я почуваюся незручно. – Ти дійсно мене вразила…

– Дякую! – ми випили вино. – Давай повернемося в готель? – запропонувала йому, коли ми закінчили вечеряти. – Завтра буде важкий день, треба відпочити.

– Так, звісно. – Артем розрахувався, ми вийшли з ресторану, ще раз помилувалися навколишніми краєвидами – вже сіло сонце й настав вечір, засяяли перші зірки, увімкнули кольорову підсвітку на будівлях та фонтанах – звідусіль лунала музика, багато туристів та місцевих жителів прогулювалися вуличками.

А все не могла зрозуміти – чи дійсно все це відбувається зі мною?

 

 

***

Тиждень у Греції пролетів непомітно – декілька міст із неперевершеною архітектурою – Метеори, Дельфи, Салоники – усі вони мають власний колорит, власну історію. Скали, печерні монастирі, вражаючі природні пам’ятники та найгарніше поєднання гор та моря, на мою думку. Останній день програми пройшов у невеликому круїзі – із Афін на білосніжному лайнері ми проїхали повз островів Санторіні, Родос та Крит.

Всі ці дні я немов літала. Я знову занурилася в світ, який мене захоплював. Я знову відчула, що живу, а не існую. Я люблю подорожі, я обожнюю цю сонячну країну та сподіваюся, що в мене вийшло показати її своїм туристам так, що й вони тепер повертатимуться сюди знов й знов.

А ще мене не відпускав від себе Артем. Ми стали з ним настільки близькими, що всюди ходили разом. Нас навіть вже вважали парою та жартівливо питали, коли весілля. Ми ж лише посміхались у відповідь та продовжували дізнаватися один про одного все більше й більше інформації. Я дедалі більше закохувалась у нього. Я почувалася немов у казці та боялась лише одного – що ця казка закінчиться як тільки літак приземлиться у Києві…

– Аріно,  –  звернувся до мене Тьомка, коли ми влаштувались у літаку, – дякую тобі за все, то була найкраща подорож у моєму житті!

– Так, спасибі вам, – додали інші учасники тури. – Все насправді неймовірно!

– Ми ради працювати для вас! – посміхнулася я. – Дякую, що обрали «Імперію подорожей». Чекатимо на вас знову!

А потім був шквал оплесків. Літак сів у Борисполі.

Я тепло розпрощалася з усіма учасниками туру після отримання багажу – всі ми встигли подружитися, обмінятися телефонами та домовились де-коли збиратися разом просто на каву або прогулянку містом. Туристи почали розходитися, я теж зробила останні помітки у своєму щоденнику, відправила електронний звіт на фірму та збирались вже викликати таксі, щоб їхати додому.

– Зачекай хвилинку, Аріно, – Артем наздогнав мене біля виходу з терміналу.

– Так? – подивилась на нього.

– Ходимо у кав’ярню, маю сказати тобі дещо, – він розгублено озирався навколо.

– Ходимо, – погодилася я. Серце тремтіло у грудях. Я раділа, що він зупинив мене, бо не могла й не хотіла його відпускати.

Ми разом дісталися Андріївського узвізу та зайшли у кафе.

– Знаєш, – почав він коли ми розташувалися за столиком та нам принесли два лате та вишневий штрудель. – В мене є дивне відчуття, що я знаю тебе все життя… Я розумію, що це може здаватися дивним, тільки будь ласка, дай мені договорити, – він подивився на мене, взяв мою руку, – там, у Греції, я не сказав тобі головного, але зараз я розумію, що не можу просто так тебе втратити, не можу відпустити… Аріно, я кохаю тебе! – нарешті сказав він, а я лише дивилася на нього, поринаючи у глибокому вірі його очей, змахаючи сльозинки та все ще не в змозі повірити в реальність…

– Артем…

– Я нічого не прошу у відповідь, просто дозволь бути поруч…

– Так, звісно,- промовила я. – Я теж не можу й не хочу розлучатися з тобою. Ти змінив мій світ, ти змусив мене знову повірити у щирість, у почуття, у кохання…

– Арінко! – він миттю опинився біля мене та міцно обійняв, а потім… Потім поцілував, вперше за ці дні. Я танула від ніжності, я відчувала себе коханою. Вперше за багато років. Я навіть вже не сподівалась…

– Я теж тебе кохаю… – нарешті змогла вимовити я.

– Тож ти не будеш проти, якщо я запрошу тебе у гості? – він дуже серйозно подивився на мене.

– Не буду, – тихо відповіла.

– Я мешкаю в Одесі…

– Я пам’ятаю. Я візьму відпустку… – не дала йому договорити…

– Дякую за довіру.  Ходімо, я проведу тебе?

– Так, – погодилася я.

***

Того ж дня пообідді я прийшла на роботу та написала заяву на відпустку.

– Аріночка, ми дуже дякуємо тобі за те, що врятувала цю подорож, – Федір Миколайович подивився на мене поверх окулярів, – але чому саме зараз? Давай через місяць?

– Особисті обставини, – я пожала плечима. – До того ж, я вже більше року не брала відпусток. Я маю на це право, – не здавалася я.

– Згоден, – нарешті погодився шеф. – Ну, біжи, сподіваюсь ці обставини не завадять тобі повернутися до роботи?

– Можливо, – тільки й сказала я.

– Що ж, то молоде діло, – посміхнувся завжди серйозний шеф. – Успіху тобі! Ми будемо чекати!

– Дуже дякую! – я аж сяяла від щастя, що все так швидко вдалося.

– Відпускні гроші будуть на твоїй картці вже завтра, – він підписав заяву та сховав її у папку на столі.

– До побачення!

– До зустрічі, Аріна.

Я вилетіла з офісу посеред робочого дня немов на крилах. Артем вже чекав на мене на подвір’ї. Він тримав шикарний букет червоних троянд.

– Ці квіти для тебе, – простягнув він мені букет.

– Дякую! – я обійняла свого принца та поцілувала у губи.

– Ну що? Готова до наступною подорожі? – спитав він.

– Майже, лише зайдемо до мене, переодягнутися треба та взяти кілька речей…

– Авжеж, до поїзда ще декілька годин.

***

Поки я збирала речі у рюкзак, Артем пив каву та листав мій старий альбом з фото. Я чомусь захотіла показати йому фотографії свого дитинства.

– Я пам’ятаю цю фотку, – несподівано сказав він.

– Що? – не повірила я та сіла поруч з ним на диван.

Він вказав на фото з новорічного свята в дитячому садочку.

– Ось! Я тоді просто божеволів від лицарів та вмовив маму зробити цей костюм, – на фото дійсно він був єдиним у сріблястих обладунках, зроблених з фанери та пофарбованих сріблястою фарбою, а в руці хлопчик тримав дерев’яний меч. Всі ж інші хлопці були зайцями, гномами або мишками. Дівчати ж всі як одна – феї.

– Так, це дуже крутий костюм, – посміхнулась йому. – А ти дійсно схожий на себе.

– Тоді багато дівчат намагалися сісти поруч. Всі, крім одної, – зітхнув він.

– А мене зможеш знайти? – спитала я, роблячи вигляд, що мова не про мене.

– Звісно, ось ти! – він вказав точнісінько на мене – розгублена дівчинка у блакитній пишній сукні з маленькою діадемою на голові дивилася зовсім не на фотографа, а кудись вбік.…

– Скільки ж нам тут років? – спитав Тьомка.

– Майже сім, це випускна група, – відповіла я. – Бачиш, ось тут рік стоїть. Тьома, це неймовірно, я ніколи не думала, що колись зустріну когось з одногрупників дитячого садка! Я навіть з власними однокласниками не бачилася декілька років, хоча вони постійно збираються. До речі, а ти в Одесу давно поїхав?

– Так після школи одразу. Там запропонували роботу. Та зараз я вже можу працювати на відстані, хоча частіше за все роблю це в офісі або вдома. На власній терасі з видом на море…

– Море… – Видихнула я… – Я б хотіла жити на березі моря, зустрічати світанки…

– В тебе буде така можливість, – впевнено відповів Тьома та притулив до себе. – До речі, а пам’ятаєш про нашу домовленість?

– Яку ще домовленість? – не зрозуміла я.

– Тоді, двадцять п’ять років тому, ми побилися об заклад…

Й тут в моїй голові дійсно з’явилася картинка:

– Арінко, а давай одружемося! – промовив Тьомка, коли ми закінчили майструвати замок з піску. Чорнявий хлопчинка шості років дуже серйозно подивився на мене своїми зеленими оченятами.

– Дурний! – вигукнула я, розсміявшись. Й вже хотіла тікати.

– Зачекай!  – він схопив мене за руку, – давай побємось об заклад…

– На що? – здивувалася я. – Я не хочу заміж! Не хочу! Не хочу! – я почала скакати навколо нашого замку.

– На кохання! – промовив він. – Я буду великий та сильний, та в мене буде такий саме замок, тільки справжній. Й ти мене покохаєш тоді! – він зігнув руку у ліктях, показуючи мускули.

– Я якщо ні? – не відставала я.

–  Ось побачиш, так й буде!…

– Що? Ти до сих пір пам’ятаєш як пропонував мені одружитися? – здивувалась я.

– Авжеж. Це не жарт. Я чекав на тебе, Арінко. Все життя чекав. Коли закінчив школу, навіть шукав, проте марно. Ви переїхали з цієї квартири, а куди – ніхто з сусідів не знав… Я не здавався, не втрачав надії, проте це було складніше, ніж я очікував. Навіть коли з’явилися соціальні сеті, месенджери не стало легше – твоєї сторінки там немає…

– Так, ми багато переїжджали у моєму дитинстві, адже власну квартири батьки змогли купити лише нещодавно,  та й то у пригороді Києва. А мені моя однокімнатна перейшла від бабусі…

– Ти погарнішала, дуже змінилася за ці часи, лише очі – вони такі самі, неймовірні.., – продовжував говорити він. – Коли я тебе побачив в Греції, щось змінилося всередині мене, я не одразу впізнав тебе… Лише коли ти трохи більше розповіла про себе, здогадався. Й зрозумів, що вже не зможу відпустити…

Я лише слухала та дивувалась, якою дивною іноді буває доля – я вже забула про цей дурний спір, я навіть не пам’ятала імен дітей, з ким ми колись давно ходили у садок. Я і його згадала лише по знімку на фото…

– А як же замок? Ти обіцяв, що в тебе буде справжній замок! – я подивилась на нього з іронією.

– В мене великий трьох-поверховий котедж з терасою та зимовим садом, та басейном, а в просторій гостинній є справжній камін…

– Ого! Ну по сучасним критеріям – це справжнісінький замок, мій лицарю… – я обійняла його за шию та поцілувала.

– Авжеж! Ну що, принцеса, готова до подорожі? Дракони на Київському вокзалі вже на низькому старті, – він щиро посміхався.

– Я готова, поїхали! До речі, на Фейсбуці є моя сторінка, тільки під ником та з кумедною аваторкою, я потім тобі покажу! – сказала йому, вже замикаючи двері квартири та вмикаючи охоронну сигналізацію.

***

Інтерсіті мчав нас до Южної Пальмири.

Ми сиділи поруч міцно тримавшись за руки. Я схилила голову на його плече та дрімала. Я навіть уявити не могла, що таке довгоочікуване кохання прийде до мене з самого дитинства. Уві сні ми були разом. Танцювали на пляжі під зоряним небом. Хвилі шелестять, набігаючи на берег. Нікого немає навколо  – лише ми двоє – закохані та щасливі…

***

Минуло кілька місяців, як ми живемо разом у великому домі на березі Чорного моря. Ми зустрічаємо світанки, разом п’ємо каву на терасі та будуємо плани на майбутнє, мріємо про наступні подорожі та про те, що колись в цьому домі буде лунати дитячий сміх.

Тепер я також працюю вдома, на цій саме фірмі, але вже не в офісі, а через інтернет – я так само продаю тури. Хто знає, може наступний проданий тур допоможе ще комусь зустрітися в цьому величезному світі?

Час йде. Його неможливо зупинити. Треба жити. Кожної хвилини, кожної миті. Треба кохати, бо без кохання – життя втрачає свої кольори!

Жовтень 2018 – Березень 2019 рр.

Anitka SunnyFeo

Добавить комментарий