Подарунок на Різдво

***

Зима – казкова та неймовірна пора року. Це час, коли будь-яке бажання може здійснитися. Це пора, яка дарує мені натхнення, віру в диво. Це час, коли є можливість почати все спочатку, з чистого аркушу.

Я люблю зиму, морози, сніг. Я люблю спостерігати за природою, яка засинає, вкриваючись білою ковдрою. Люблю гори, лижні траси, той драйв, який живе десь всередині тебе, що будь-якої миті може вибухнути.

Я стою біля вікна та дивлюсь на білий танок сніжинок – вони кружляють у дивовижному хороводі, падають на землю, одягають у зимові шапки вершини гір та смереки у шубки, вкривають землю пухнастим простирадлом. Зовсім скоро Різдво – це час для втілення в життя нових мрій, час починати вірите в себе, в дива та казку…

Львів. Моє найрідніше та найулюбленіше місто України. Найкрасивіше, надзвичайне, сповнене таємниць та містики, романтичних історій кохання та справжніх див. Місто, в якому дуже тісно переплітається минуле, сучасне та майбутнє.

Місто, в якому рік тому почалася й моя особиста казка…

***

Рік тому.

Я стояла на зупинці та чекала на трамвай. Було морозно, йшов сніг, але я не втрачала надії дістатися нарешті додому, випити філіжанку кави та подивитися романтичне кіно. Щоправда, на самоті.

Він тихо підійшов. Я навіть не одразу його помітила, бо занурилася у ліричну пісню Олександра Пономарьова «Він чекає на неї».

Він був у пуховику темно-синього кольору, закутаний у теплий помаранчевий шарф, так що тільки очі було видно. Дуже кумедна в’язана шапочка, біла, з помпоном. За плечима в нього був рюкзак, а у руках він тримав невеличку валізу білого коліру.

Він підійшов та спитав, з невеличким акцентом, намагаючись чітко виговорювати слова:

– Підкажіть, будь ласка, пані, трамвай номер дев’ять тут зупиняється? Мені до Площі Ринок дістатися треба…

– Так, зупиняється, – відповіла йому. – Я теж на нього чекаю.

– Як добре! – зрадів він.

– Ви, мабуть, вперше у Львові? – запитала я.

– Так, та й в Україні також.

– Навіть так! У вас гарна мова, так й не скажеш одразу..

– Дякую, – він посміхнувся. – Я старанно вивчав вашу мову протягом кількох років, дивився фільми, слухав пісні.

– І як вам? Подобається наша мова? Країна?

– Так, вона дивовижна, ваша мова. Сподіваюсь, країна також. Я тільки с потяга. Ще нічого не бачив.

– Звідки ви до нас приїхали?

– О, тут зовсім поруч. З Польщі, за контрактом по роботі. Тож п’ять найближчих років я проведу у вашій прекрасній країні.

– О, як цікаво, ну, успіхів вам. До речі, наш трамвай йде, – я показала у бік, де вже мчав по рейках, прикрашений святковими вогниками вагон.

– Добре, а то я вже трошки змерз.

Ми розмістилися у «хвості» вагона.

– Ви підкажете мою зупинку?

– Авжеж, – посміхнулась йому.

– Ерік, – він простягнув мені руку, знявши рукавичку.

– Оксана, – відповіла я.

– Приємно познайомитися, пані.

– Й мені. Можливо, я ще можу чимось допомогти? Ви не соромитися, питайте.

– Я навіть не знаю. Якось незручно…

– Ерік, я просто хочу й можу допомогти. Давайте я вам місто покажу? Завтра неділя. Я маю вільний день, то як? – сама не знаю чому я це запропонувала незнайомцю, але він мені просто сподобався.

– Добре, – трошки поміркувавши відповів він. – Я згоден. Ось, – він дав мені свою візитну карточку, – зателефонуйте мені о дев’ятій ранку…

– Домовилися, – я сховала картку у карман, – Вибачте, моя зупинка. А ваша, до речі, наступна. Нехай щастить!

– До завтра, Оксана. Чекатиму на ваш дзвінок.

Я посміхнулася йому та вийшла з вагону.

Настрій був дуже гарний. Ця несподівана зустріч надихнула мене. Подарувала частку тепла. Так кортіло допомогти цьому парубку. Він викликав довіру.

Сніг поміж тим все йшов та йшов…

***

Вранці я прокинулась о восьмій, зробила собі каву та сіла напроти вікна.

Білим-біло навкруги, сніг вже припинився та тепер все виглядало як у казці. Мені кортіло скоріш вибігти на двір, насолодитися цією красою, трошки побавитися зі снігом.

Я згадала про Еріка  та зателефонувала йому:

– Доброго ранку, Еріку. Це Оксана.

– Доброго ранку, так я впізнав, – він відповів одразу, було чути, що він посміхається. – Я сподіваюсь ваша пропозиція ще діє?

– Звичайно, – посміхнулася я.

– Добре, тоді дозвольте вас запросити на каву?

– Залюбки, Еріку, – погодилася я.

– Тоді чекатиму вас біля вежі з левами.

– Гаразд. Домовилася. Я буду там за півгодини.

– Добре.

Зібралася я за лічені хвилини.

До вежі я дісталася навіть трошки раніше, але він чекав. Я одразу його побачила – він стояв, як й учора, закутаний у теплий шарф.

– Привіт! – підійшла до нього.

– Привіт! – він узяв мене за руки. – Дякую, що прийшла.

– Та пусте, – промовила я. – Сьогодні дуже гарний день. Переддень Різдва. Усе місто буде святкувати, сяятиме святковими вогниками ялинка.

– Так, дійсно. Різдво – моє найулюбленіше свято.

– Моє також. Одже, ходімо!

Ми цілий день провели разом, багато спілкувались, трошки помріяли та загадали бажання біля ялинки. Я провела його центром міста, показала площу Ринок, ми побували на даху соборів, звідки роздивлялися панораму Львова.

А потім, змерзнув, пили каву, та знову гуляли, навіть пограли у сніжки. Нам було чудово разом, й зовсім не хотілося розлучатися.

Пізно ввечері ми стояли біля мого будинку, тримаючись за руки, дивилися на Місяць. Тоді ми ще не знали, що саме цей день стане початком нового життя для нас обох. Ми просто сиділи обійнявшись та слухали свої серця, які стукали в унісон…

***

Минув рік. Й знову настало Різдво. Ми з Еріком одружилися, й саме сьогодні я стояла біля вікна пологового будинку, дивилась як танцюють сніжинки. Дві години тому народилась наша дочка, наше маленьке диво, наше спільне щастя.

– Кохана, – Ерік ураганом забіг до нашої палати з букетом квітів та великим білим ведмедем.  – Я такий щасливий! – він обійняв мене, потім взяв на руки дочку. – Вона така гарна. Схожа на тебе.  Кохаю вас обох! – він поцілував мене, а потім її.

– І й тебе кохаю. Дякую, що доля подарувала тебе мені.

– То все магія Різдва, – посміхнувся він.

– Так, – погодилась я.

Я впевнена, що Різдво буде віднині нашім сімейним святом. Святом єднання, кохання та віри в те, що дива трапляються, просто треба вміти їх бачити й приймати дарунки долі, незважаючи ні на що. Бути щасливими так легко!

12 грудня 2017 – 14 січня 2018 рр

Anitka SunnyFeo

Добавить комментарий